Вишитий рушник – це бажаний предмет, оберіг кожної української оселі. Він супроводжував людей все життя. Вишитий рушник посідає перше місце в будинку. Ним прикрашають образи святих, вікна, столи, старовинні скрині. Життя українців тісно переплітається з рушником: з вишитою крижмою зустрічають новонароджену дитину, шлюб, вінчання не обходяться без рушника.
Рушник наші предки вважали ритуальним предметом з язичницького минулого, який завжди використовувався в народному побуті за призначенням – захищав своїми магічними зображеннями куті, божниці, похорони. Більше на kropyvnychanka.com.
Як у 20 столітті вишивали рушники?
Тільки жінки, які вміли добре шити і знали обрядовість мали право створювати рушники, для цього вони брали якісний льон. Перш ніж приступити до роботи читали три рази молитву, хрестилися і починали вишивати. Варто зазначити, що жінки обов’язково повинні сідати за роботу з чистими руками, гарно їх вимити. Під час роботи думати тільки про хороше.
Вишивали рушники в залежності від події. На весілля використовували один орнамент, на народження і поховання інший. Тобто вишиті елементи несли в собі окреме значення. Це був своєрідний код, в який закарбовували найкращі побажання молодятам, чи людині для якої вишивали.
Види рушників та їх використання
Рушники дарували матері своїм синам в далеку дорогу, в пам’ять про дім і в якості благословення. Існували також і подарункові рушники, які використовували найчастіше під час проводів, коли хлопці йшли служити до армії.
Коли будували новий будинок, то обов’язково рушниками піднімали сволок, а потім їх дарували майстрам. Особливу роль відігравало це полотно на весіллях. Змалечку дівчата від матерів переймали навики вишивання і прядіння, старанно готували собі вишитий рушник. Кожна мала вишити за дитинство не менше 15 рушників.
Коли проходив обряд сватання, наречена мала подарувати рушники сватам, яких перев’язували через плече попід ліву руку. Це означало, що вона дає зобов’язання щодо майбутнього шлюбу і після цього немає права передумати. Якщо дівчину вже засватали, а інший парубок до неї залицявся і відбив її, то батьки нареченого подавали до суду. В такому разі суд зобов’язував батька молодої платити відшкодування колишньому хлопцеві.
Варто сказати, що в останню путь людей проводжали з рушниками. Ними перев’язували всі похоронні елементи. Інколи накривали тіло покійного або клали йому під ноги. Домовина повинна бути прикрашена рушником, на який обов’язково клали хліб. На знак жалоби вивішували також рушник на воротах, або у вікні. Зазвичай на село була одна майстриня, яка займалася виготовленням виключно похоронних рушників, вона мала знати всі традиції і правила вишивання.
Рушник для вивчення грамоти
Були навіть такі рушники, якими навчали грамоті дітей. Один з таких зберігся у селі Попельнасте Кіровоградської області. Знайшли його у будинку місцевої жительки. Краєзнавець Валерій Жванко розповів, що рушнику понад 150 років.
Краєзнавець також повідомив, що цей рушник знаходиться у попельнастівському культурно-освітньому центрі «Толока» його передала сюди Ольга Аврахова.
Авторкою рушника була мати жінки, або бабуся, це не відомо. Враховуючи, що Ользі вже 92 роки, і вона не пам’ятає, хто створив рушник, а йому вже далеко за 100.
На рушнику з обох сторін власниця вишила першу літеру прізвища, сама вишивка виконана сірими нитками. Крім того, на одній зі сторін рушника вишита абетка. В центрі “Толока” дуже багато рушників, але це перший за допомогою якого навчали дітей грамоті.
Краєзнавець припускає, що Арахови належали до роду шляхтичів, бо на посуді, одязі, білизни шляхтичів завжди викарбовували або вишивали вензель.
