Людмилу Макей називають найколоритнішою журналісткою Кіровоградщини. Крім того, ця жінка пише відома як поетеса, композиторка, і, навіть, художниця. Через екзотичність та багатогранність її талантів Людмилу часто порівнювали з відомими жінками XX століття на кшталт Ірини Хакамади або Мірей Матьє. Її життя – це яскравий приклад того, що захоплюватися і відкривати в собі нове ніколи не буває запізно. Більше на kropyvnychanka.com.
З чого все починалося?
Людмила Макей народилася 28 лютого 1965 року у місті Світловодську Кіровоградської області. З раннього дитинства Людмили у родині лунала музика: її мама та двоє дядьків добре співали та грали на гітарі. За сімейними переказами, дід Людмили Андрій мав сильний голос й співав у церковному хорі. Бувало, літніми вечорами родина Макей збиралася за великим столом та співали пісні під акомпанемент гітари, баяну та піаніно. До таких вечорів готувалася і Людмила з сестрою: дівчата вивчали танці та пісні.
Дядько Людмили, Петро Андрійович, вправно грав майже на всіх музичних інструментах та керував оркестром, зовсім не знаючи нот. Саме його приклад надихнув дівчинку займатися музикою та потім поступила на навчання до музично-педагогічного факультету Кіровоградського педагогічного інституту ім. Пушкіна (колишня назва Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. Виниченка). По закінченні закладу Людмила Макей 16 років працювала викладачкою фортепіано та історії мистецтва в Олександрійському педагогічному училищі та жіночій гімназії.
Поезія та музика
До літератури Людмилу тягнуло із раннього дитинства. Ще не вміючи як слід розмовляти, дівчинка просила маму читати казки. Потім із запалом зачитувала, як кажуть, до дірок, дитячі журнали «Веселі картинки» та «Барвінок».
В школі Людмила почала спробувала віршувати. Свої перші віршики юна поетеса надіслала до газети «Піонерська правда», але редакція їх не схвалила, порадивши Людочці працювати над собою.
Після невдалої спроби стати поетом, як згадує Людмила в одному з інтерв’ю, вона вмовила батьків віддати її до музичної школи. Цікаво, що навчаючись музики, вона не вчила ноти й грала на слух, постійно імпровізуючи. Як з’ясувалося потім, слух у Людмили Макей був абсолютний, тому її гра була такою легкою та невимушеною. Але ноти врешті решт також довелося вчити.
Як зізнається Людмила, вона завжди любила читати. Вірші вона також писала, але, пам’ятаючи відповідь з «Піонерської правди», більше нікому не показувала. На початку 2000-х років декілька своїх віршів Людмила розмістила в колективній збірці «Джерело», але більшість все-таки лишилася на папірцях та блокнотах.
На початку XXI століття на Першому обласному фестивалі авторської пісні були Людмила представила власні пісні, де вона була авторкою і слів, і музики. Її «Пісня про сніжинку» та «Веселий джаз» стали лауреатами конкурсу й дуже сподобалися слухачам, серед яких були відомі в області музиканти й артисти. Успіх став натхненням Л. Макей для створення нових пісень, які увійшли до репертуару ансамблю Олександрійської жіночої гімназії.
Журналістика та малювання
Шукаючи додатковий заробіток у перші роки XXI століття Людмила Макей прийшла до редакції місцевої газети, де їй запропонували вести рубрику «Доброго ранку, Олександрійці!». До цього розділу Людмила писала кожного тижня романтичні нариси, за що отримувала невеликі кошти.
У 2004 році відомий краєзнавець, лікар та поет Анатолій Кохан довірив Людмилі Макей редагувати свою книгу «Євреї Олександрії». Співпраця виявилася плідною і стала щирою дружбою на довгі роки. А іще відкрила Людмилу Макей як талановитого журналіста.
Згодом талантів Людмили додалося малювання. Перший малюнок у неї вийшов майже випадково. Якось на зустрічі з художниками в Аджамці, куди Людмилу привело журналістське завдання, їй дали в руки гуаш і дозволили спробувати намалювати те, що навколо. Так у Людмили народився перший пейзаж з натури.
Бажаючи вдосконалити свої вміння, Людмила почала ходити на заняття з малювання у студії «Муза». І через деякий час представила свої картини на виставці художників-аматорів, що була влаштована Миколою Цукановим в галереї «Єлисаветград». Виставка мала великий успіх: картини розглядали обговорювали і захоплювалися ними. Після Кропивницького, вернісаж «Музи» поїхав до Світловодська та до Александрії.