Кілька століть назад було неприпустимо ходити чоловікам і жінкам з непокритою головою. До всіх «простоволосих» людей, які дозволяли собі виходити на вулицю без головного убору, ставилися з осудом. В ті часи з головним убором було пов’язано багато прикмет.
Коли дівками були ще наші бабусі, то до головних уборів ставилися з особливою пошаною. Причому, повідомляє сайт kropyvnychanka, їх використовували не тільки в якості створення образу, вони несли в собі сакральний сенс та служили в якості оберегів.
Зачіски жінок та дівчат
Варто зазначити, що зачіска жінки від зачіски дівчини відрізнялася. За часів Київської Русі місцеві дівчата ходили зазвичай з розпущеним волоссям. Ця традиція існувала на протязі багатьох століть.
І ближче до ХХ століття зачіска була, скоріш за все, винятком, а на зміну їй прийшла коса.
Окремий формат зачіски був в святковий день та будні. Так, наприклад дівчата Кіровоградщини на свята полюбляли заплітати волосся в одну косу, а в будень плели дві коси прикрашаючи їх вінком.
Було кілька способів заплітання. Плели одну товсту косу, а по боках дві окремих. Щоб зачіска була гарнішою, в неї вплітали шнурки, стрічки.
Головною окрасою зачіски для незаміжніх дівчат були вінки. Заміжнім жінкам не пасувало заплітати коси або виходити на подвір’я з непокритою головою. Показати своє волосся – це був великий гріх аж до початку ХХ століття.
Вважалося, що коли заміжня жінка ходила з розпущеним волоссям, то вона накликала біду на сім’ю і неврожай. Тож зачіску робили так, аби не заважала носити намітку чи інші головні убори, волосся гарно фіксували шпильками.
Намітка її роль для жінок та дівчат
Намітка в Кіровоградській області була традиційним вбранням досить довгий період з початку XV і до ХХ століття. Вона досягала в довжину 5 метрів у ширину була 50 сантиметрів.
Вона мала досить багато назв і варіацій. У нас на неї говорили перемітка, намитець. У VХ столітті жінки називали цей головний убір – серпанок. Була певна різниця між серпанком і наміткою і вона полягала в тому, що намітку робили із звичайного полотна, а серпанок – із тонкого полотна.
У ХІХ столітті намітку почали активно використовувати в різних містах і селах України. В цей час почали брати для її ткання найкращі матеріали, найчастіше – вищий сорт льону.
Вив’язування намітки на голову
Було понад 30 варіантів вив’язування їх на голові. Найпоширеніше було один кінець пропускати під підборіддя, а другий класти на спину.
Були і складні способи вив’язування – коли обидва звисаючі кінці та петлю із частини полотна залишали ззаду.
Інколи аксесуар зав’язували і фіксували довгими шпильками. Це давало змогу одягати та знімати її не втрачаючи форми. Шпильки також були саморобними, для їх виробництва використовували віск, клаптики тканини. Також жінки навчилися з часом дуже гарно прикрашати намітки вишивкою, квітами.
На те, як саме вив’язувати намітку впливало багато факторів: вік, заміжня жінка чи ні, життєва ситуація.
Намітка –оберіг
Головний убір намітку довгий час наділяли певним сенсом і вважали оберегом. У нашому регіоні намітки прикрашали різнокольоровими стрічками. На кінцях намітки робили вишивку – прямокутні смуги. Це означало, що жінку буде обходити нечиста сила.
На світлих намітках часто використовували світлі бавовняні, шовкові нитки, робили акцент не тільки на візуальності окраси, а й на рельєфності вишивки. Також оздоблювали бісером, не просто так, щоб було гарно, а для того, щоб привабити чоловіка.
Обряди з наміткою
У давні часи під час окремого життєвого циклу люди використовували певні атрибути. Так, наприклад, дівчата прикрашали голову вінками, плели коси, прикрашали волосся квітами. А от заміжнім жінкам робити таке було заборонено. Існували певні норми етикету, яких суворо дотримувались.
Щойно дівчина виходила заміж у неї розпочинався новий цикл життя, вона переходила у нову роль. Індикатором того, що жінка вийшла заміж були зібране і приховане волосся під наміткою.
Перший раз її одягали дівчині на весіллі. Ритуал заміни головного убору називали «очіпина». Основна його роль була в позначенні нового статусу нареченої. Надягав намітку на голову дівчини її чоловік.
На дівич-вечір дівчину садили на кожух, який слугував символом родючості, потім знімали дівочі атрибути: вінок, стрічки. Після цього мати їй одягала намітку, але молода її два рази повинна скинути. В знак своєї згоди на прощання з дівуванням вона залишала намітку на голові з третього разу.
Існував ще один обряд, в якому хлопець якого женили, повинен сісти на поріг, й мати клала перед ним калачі покриті наміткою, як знак того, що він вже чоловік, а не парубок.
Намітку часто використовували під час родів. Так, ту намітку, яку дівчині пов’язували на весіллі, баби повитухи ( акушери) брали і в неї клали новонароджену дівчинку – щоб вона була доброю господинею і жила довго. Цю намітку берегли все життя.
Підтвердження того, що намітки були в Кіровоградській області
Подивитися на намітки, якими користувалися наші бабусі можна в Кіровоградській Етнолабораторії «Баба Єлька». У їхньому асортименті є досить багато наміток привезених з різних регіонів області. Особливо кидається в очі намітка, яку передала баба Галя з села Ульянівки.
Сама намітка білого кольору, вишита шовковими нитками. Бабця говорить, що цю намітку своїми руками зробила її свекруха і подарувала на день народження.
Бабуся вирішила подарувати колись цінні для неї речі лабораторії задля того, аби теперішня молодь мала змогу познайомитися з модою наших предків.
